Це все якось так… Мені постійно здається, що ось, схудну на п’ять кілограмів і стану щасливою, куплю ще оті капці чи спідницю і буду щасливою, закінчу університет і знову від того стану щасливішою, житиму окремо і це принесе мені незмірне щастя…. Якби ж то. Відчуття щастя – це найкраще. Воно робить нас гарнішими, розумнішими і добрішими. Для нього не треба нічого, просто треба віддатися неймовірності цього світу. Хіба можна бути нещасливим, коли цвітуть вишні?

«Неспокійна Анна» - це це це… Це я! Не кіно, а шаленство. Важко пояснити мою теперішню прив’язаність до фільмів, нема чого читати, тому й заміняю цю прірву чимсь іншим. Справа в тому, що я більше люблю гарні картинки, аніж зміст. Тому ніколи точно не скажу чи кіно вартісне, а лише чи воно вразило естетику мого ока.

***

Читаю глянцеві журнали. Вони залишилися як спадок мені від людини, яку я заледве знаю, абсолютно випадково. Ці десятки сторінок втішають. Це світ, до якого ніколи не доторкнуся інакше, як читанням цих журналів. Найкраще, звичайно, одяг. Одяг, який тішить мене мистецько. Бо він також може бути мистецтвом. А його чимало там, на тих блискучих сторінках.

Знову думаю про те, що ми штучне покоління. У нас нема своєї моди, вона лише повторюється. Нами легко маніпулювати, бо ми залежні від телебачення, Інтернету та інших благ цивілізації. Не хочу жити так, але все-одно піддаюся. Я - такий же продукт масовості як і мільйони інших, що народилися наприкінці вісімдесятих, в час, коли старий світ перестав існувати, а новий ще не народився. Я – наслідок, наслідок блискучих «лосін», завивок, Чорнобильської катастрофи, сорочок в клітинку, черг за продуктами, зміни пріоритетів і орієнтацій.

Вчора слухала джаз в дворику ратуші (ось і минув ще один  фестиваль «Флюгери Львова»), смішно пила пиво через соломинку, дивилася на чоловіків і отримувала насолоду від себе, такої чорноволосої, голубоокої і розгубленої.

А потім врешті – славнозвісні сльози після найвищої фізичної екстази (чому чоловіки не розуміють, що можна розплакатися від задоволення?). Доречі, вперше з тим, хто зараз поруч. Яка ж я складна. Бо жінка. І добре, що мої екстази такі рідкісні і від того такі солодкі і такі полегшуючі.

На Космацькому Великодньому фестивалі серед антикварного безладдя побачила залізне пуделко-коробочку, можливо, від цукерок. Може я б його і не помітила, якщо б не було воно повне отих сентиментальних речей, що їх іноді людина збирає і береже усе життя – хрестики, перстеники, коралі, значки, гільзи від куль, запальничка, монети. Було таке враження, що оце продають чиюсь душу, трохи поржавілу, з’їдену молями, протрухнявілу, але якраз матеріальну. Середина покришки була заклеєна посинілою вирізкою з листівки. Може і мене колись отак продадуть? Надіюсь, що потраплю у добрі руки.

Я – прекрасна. Іноді мені навіть лячно, що хтось це помітить. Я- неймовірна. Іноді мені навіть страшно, що хтось здогадається.

   Губи в мене солодкі, як мед, як шоколад, як варення. Ні, в них значно тонший смак – ванільний, або ж ні – вони, як вишневий струдель (цілі вишеньки всередині, прісне тісто і густа криваво-багряна поливка зверху). А, взагалі, залежно хто їх смакує. Якщо хтось любить лише плавлений сирок «Столичний», то камембер йому видаватиметься лише трохи зіпсованим сирком «Столичним» і він плюватиметься від огиди.

   Очі – через них видно таємниці, але все таємне вбиває неготових і необізнаних. Головне не втрапити до потаємних ходів, маю їх багацько, вони в мені і довкола мене, якось спробувала порахувати скільки ж їх є, я зупинилася на   трьох сотнях і мені обридло. Час-до-часу чую неясні крики по рятунок, мама казала, що ще при моєму народженні, один з лікарів сказав, що люди не можуть ховати в собі тунелі, це все вигадки, заглянув мені у очі, затих, чомусь остовпів на хвилю, а в другу вже кинувся тікати, але частина душі його лишилася в моїх загадкових коридорах, які окутують мене звідусіль, проникають в мене, починаються і закінчуються в мені, а в них блукають кусні людських душ, що були необережні і не вірили в існування жінки-тунелю, жінки-коридору, жінки-потаємного-ходу.

   Мої руки достатньо м’які, щоб вкладати на них спати воїнів, щоб у них тонули багнети і шаблі. На одну долоньку вкладу до сну   вояків, а   іншою прикрию, так закінчувалися всі війни світу, коли поснулі солдати   губили зброю, десь в борозенках   моєї шкіри. Саме тому мої руки іноді як ножі – ріжуть без крові невдячних, тих, що забули, чи не хотіли возвеличити моє ім’я   в день святого вклоніння.

   Деколи, моє тіло розцвітає, квітне – яблуневим травневим цвітом. Тоді   нестримний аромат кутає світ, бджолами злітаються чоловіки, кожен шукає свою квітку на мені і вносить пилок на повну бажанням лелітку. До ніг моїх кладуть дари, палять пахучі трави і деревину, купають мене в молоці.

                                                             Горпина

Горпина носила червоний в’язаний капелюх із закрученими крисами, чорне довге пальто, що її дещо занадто обставало, а сумку мала неописану – дуже вже любилася в торбинках, робила їх власними руками, то витинала з старих кожухів, то вишивала їх на грубому полотні. Була повнуватою, пишною, краще казати, жінкою, віком трохи за тридцять, але ближче до сорока; волоссячко мала не густе, а трохи поріділе, блякло-русе; очі зелені і проникливі, з хитринкою; на чолі - глибоку зморшку, певно, від важкого думання. Горпина була ще дівкою. І то було вкрай помітно, коли червоніла при розмовах про ЦЕ, що й в голос ніколи б не мовила. Відповідно, не пошлюблена, та й досі її вільне  сердечко надіялося на подружні окови, лише ніхто вже не претендував зробити її бранкою своєї любові.

Жила  на давній  львівській вулиці, займала два покої з кухнею і лазничкою в частині старої вілли. Час-до-часу прокочувалися гуркотом трамваї під вікном, чи шурхотіла померкла трава, а так було тихо. В будинку ще проживали також молода сім’я та древня бабця-єврейка, що іноді запрошувала на чай, бо дуже прагла поговорити собі іноді з професоркою, як вона називала Горпину, та знала багато і цитувала їй з пам’яті Мойсея Фішбейна. Кімнати Горпини були обставлені скромно, але історично: креденс і чайний столик передався у спадок від бабці, що була расовою галичанкою, телевізор вінчала вишита власноручно серветочка з ружами, одна стіна була цілковито зайнята полицями з книжками. А кухня – то було чудо затишку, плекане кубельце роками, що очікувало свого принца-поціновувача-печеного-і-вареного. Горпина, страх, як   любила робити мармуляду(1) з вишень і трускавок(2), випікати шарлотку з яблуками та виліплювати вареники – мініатюрні, з крученим краєм, з білюської муки найвищого ґатунку, якими потім ласувала племінниця Ґандзя по неділях, чи співробітники по святах, а потім довго прихвалювали і вже навіки в їхніх головах панувала Горпина-Варениця, як називали її поза очі, зі своїми пирогами, які ніхто б, як не хотів, не перевершив би, бо вкладала в них всю свою неторкану дівоцьку пристрасть.

Працювала недалечко, в обласному архіві, все життя провела серед пожовклих папірців та фоліантів, набралася ще більшої мудрості, але й сама коло них зжовкла та згіркла. В дружнім колективі були переважно жінки, тільки Всеволод Андрійович полошив їх іноді  за суто жіночими розмовами. Оце й вже єдиний співробітник чоловічого роду віднедавна засів у голові Горпини, що ніби чоловіка і прагла, але ніколи не думала про нього реально, аж тут таке…. Щось найшло їй в голову. Він мав коло сорока п’яти років, був також неодруженим і засушеним від наукової праці, ніколи раніше не заглядалася на нього, а коли відчула, що роки мчать як шалені коні, подумала, що може б і зжилися докупки. Більшість   жінок з роботи вже давно не приховували своїх сватівських намірів щодо цих двох.

Якось Горпина насмілилася. Запросила Всеволода Андрійовича на концерт органної музики, той зачервонівся, але відмовити панянці не зміг.

Вечір був трохи пахмурним, повівало морозним вітерцем, що пробирав несамовито. Люди поволі стікалися до органного залу. Всеволод Андрійович скромно, коло входу, очікував Горпину з трьома рожевими гвоздиками, на які його напоумила одна з співробітниць. Вона вийшла з трамваю «двійки» і саме прямувала до нього, в серці мала тривогу, бо то було перше її побачення в житті, то хвилювалася радісно, як це і пасувало.

Після концерту, паленіючи як ружа, Горпина попивала каву з коньяком в найближчому кафе, алкоголь послабив всі її бастіони, Владко, як вже називала Всеволода Андрійовича, видався веселим і навіть дотепним. І тут вона випалила…. Чи не хоче він зайти ще цього вечора до неї, спробувати конфітури(3) за новим рецептом. Владко затнувся, вагався, але відмовляти не вмів, тай в   думках його проносилося, що може вже час спробувати ТЕ, про що всі таз захопливо говорять, ніби пізнали рай.

На Горпининій кухні парували два горнятка з надпитим чаєм. Мисочка з солодким варенням самотньо кутала мармулядою ложку. А за стіною самотнє жіноче тіло приймало гостя… Вперше настільки тепло, з усією неторканою дівоцькою пристрастю.

15.02.08

(1) варення;

(2) полуниці;

(3) варення.

Коли б ви приїхали до Львова – обіцяю, ви б закохалися, закохалися у місто, у його атмосферу, у людей, у повітря, у каварні, у театри, у мову, у історію, у їжу, у традиції…. Список великий, спробую передати маленьку частку почуттів, які викликає в мене коханий Львів. Запрошую вас до оглядин Левового міста моїми очима. Ніякої системи проходу стольним градом Галичини не буде, лише уривки думок, місць, мрій, бажань, історій….

Цитадель. В бібліотеці ім. В. Стефаника (Оссоленіум) завжди обираю крайній столик біля вікна, щоб час-до-часу оглядати підніжжя пагорба, на якому височіє фортифікація кінця 19 століття. Вона викликає в мене дивні асоціації, хоч знаю її просту історію (зручне розташування для захисту і нападу, початок    будівництва - 1852 рік, частина захисних фортифікацій Австро-Угорщини, зведених перед Першою світовою). Але в моїй уяві – це місце чаклунське, і, певно, ще досі душі перших поселенців на цій території приносять жертви своїм богам, бо в 40-х рр. 19 століття було на місці фортеці віднайдено чоловічу фігуру висічену в кам’яній брилі, а згодом рештки перепалених кісток і прикраси в глиняних урнах. А тепер я, пересічна львів’янка, люблю тут прогулюватися, особливо ввечері, коли колишні форпости огортає сутінь, і небо тут видно краще аніж в запилюженім осерді міста. Під однією з веж – бомбосховище, розмаїття ходів, і лише вентиляційні люки видають признаки підземних штучних порожнин, чи не блукають там мертві австрійські солдати?

Готель «Жорж» - найстаріший у Львові, досі діючий. В минулому – «Інтурист», єдине місце, де дозволяли селитися іноземцям за Союзу. Зараз відновлює свої старі традиції, порушені за часів епохи радянської і пострадянської. До Першої світової, під готелем мав місце «праці» (виконував дрібні доручення) дурний Ясьо, коли йому давали милостиню, а він вважав, що це забагато – то обов’язково відплачував здачею, монетки отримані від Яся вважалися щасливими, такими собі талісманами, особливо у азартних іграх, а ще, любив сповіщати на вухо прохожим велику таємницю: «На базарі моя мамця продають борщ, щоби ви його не купляли, бо в баняку зранку втопився щур»…

«Дзиґа» або ж каварня «Під клепсидрою». Культове місце культового міста. Відколи пам’ятаю себе більш-менш самостійною, відтоді ця ресторація каварняного штибу є в моєму житті. Традиційним є подання кави з вогником, обов’язково з подовгастим цукерком, запханим до вафельної трубочки, ще й обгорненим тонким пергаментним листком   з «пророчим» написом. Тут вирішують справи, мають побачення, зустрічі з друзями, приводять гостей. Віднедавна зроблений ремонт і відкрито зал на верхнім поверсі, лише зараз це кафе настільки популярне, що для нас, автохтонів, нерідко більше немає місця, але хто ж тоді творитиме атмосферу закладу? Печально, коли улюблене змінюється і відходить у минуле, чи змінює свою сутність. І   пам’ятник Усмішці на ремонті.

Шевченківський гай – часто несправедливо забутий жителями міста і його гостями, а в дійсності – прекрасний зразок світової традиції скансенів. На кільканадцятьох гектарах парку можна вчинити подорож сотнями кілометрів простору нашої країни – Гуцульщина, Лемківщина, Бойківщина, Закарпаття… Старезні дерев’яні хати, гражди, млини, церкви – все автентичне, любовно зібране ентузіастами по селах і перевезене до Львова. А ще тут кожного Великодня відбуваються міські гаївки-гагілки, кілька тисяч людей, від малого до старого, бавляться в «зельмана», «слона», «ременя», співають, танцюють, дарують одне одному писанки, а в Пасхальний понеділок всі дружньо обливаються, підтримуючи давню традицію очищення водою, і дарма в той день намагатися сховатися, рятунку немає нікому, особливо молодим панянкам. 

Що думатимуть про мене  внуки? Чи то так важливо… Уявлення про людину складається по дрібних речах – листівках, листах, поголосах, фотографіях, оповідях, документах…

Тій хаті було вже за сто років, побудував її  ще мій прапрадід  на місці  спиртового  якогось підприємства  або заводу, як  згадувала прабабця,  в спадок по тій установі нам лишилися зарості  хріну на городі  такі, що випозичувало на Великдень все село,  і старі монети, які час-до-часу  знаходили в часі перекопування  малого  клаптя землі  перед хатою, де маїлися  чорнобривці і  кілька трояндових кущів, а ще кріп, петрушка, різне зелене, аби відразу з кухні  можна  було вибігти і назбирати до літньої зупки. Кухонька  була літня, себто виокремлена від  хати  самостійною будівлею, пам’яталася мені  завше  булькаючим варивом  для свиней, а найперше – голубцями, їх  робилося з квашеної капусти, гречки і  м’яса, а потім пеклося в печі. Вже більше ніхто не вмів  таких зготувати по  втраті пам’яті, а згодом  і  якоїсь такої лагідної смерті ввісні,  моєї прабабці.

Десь в мені  вже  потрохи зароджувався з раннього дитинства  незримий портрет бабки Сташки, матері  мого дідуся. Мала вона поважну історію  за плечима – вивіз до Сибіру, нещасливе кохання, одруження, яке протривало  заледве рік і обірвалося загибеллю  чоловіка  на війні, син, самотнє побутування  вже на батьківщині.

Фотографії з минулого  приємно розглядати, бо їх не багато. Сучасна оцифрофаність  фіксує все настільки докладно, що рідко лишається місце для домислювання  і фантазування. По  бабці Сташці лишився  пожовклий альбом з кількома десятками світлин, які  так  вибірково виривали з  усього її  страченого  трохи життя дрібні моменти. Зате  переглядати я їх могла безкінечно, це мене ніколи не зануджувало. Звідти дивилися  очі  людей іншої епохи, я так хотіла пожити і з ними також. Часто відчуваю свою недоречність  в теперішньому, бо завше переповнює мене туга за минулим, до якого ніколи сповна не зможу доторкнутися, надихатися ним, наспоглядатися його.

Якою ж уявить мене моя умовна внучка? На листівці – захід сонця, на  звороті  хтось  пише, що  сумує і чекає зустрічі, шле привіти з грузинського Батумі. На фото п’ятеро квітучих дівчат  усміхаються, одній з них в той день сповнився двадцять один рік. В дерев’янім  пуделку відпочиває  дримба. Якою ж постану  перед нею? Поки так неясно. Попереду багато років, щоб  зробити замальовки своїх майбутніх портретів.